Бісить, бісить, бісить ... або Чому я - не патріот? (частина перша) UKR

Не те, щоб з часу моєї торішньої авто-подорожі по Європі не було нічого цікавого. (На фейсбук я не викладала посилання, тому, кому буде цікаво, ось тут: Через Европу на машине, часть 1, часть 2, часть 3; української версії не писала.) Якраз таки навпаки, було стільки всього, що не знайшлося головного – часу, щоб все описати. Але цю поїздку в Україну, що вже, на щастя, закінчилася, потрібно обов'язково задокументувати.

Волею, але не моєю, довелося мені цього року поїхати на батьківщину. Окрім того, що необхідно було владнати справи з документами, на мені були ще дві надзвичайно важливі місії: показати моєму мужчині Україну і познайомити його з батьками, а також стати частиною святкування весілля моєї любої кузини.

Чесно кажучи, я від самого початку була дуже скептично налаштована до цієї поїздки (хто його знає, може в цьому і була моя стратегічна помилка). Чого не можна було сказати про мого хлопця, адже його дуже захоплювала можливість побачити, де я росла.

З Щецина, де ми живемо, до Кривого Рогу, який був нашим пунктом призначення, відстань чимала. До довгих доріг мені, в принципі, не звикати. Але вже коли ми сиділи в Перемишлі, в очікуванні потягу до Києва, мене не покидало бажання повернутися назад в Щецин. Все ж, їхати було необхідно.

І ось саме там, в Перемишлі, мене спіткав перший культурний шок, і я подумала «Україна почалася». Загалом, ситуація виглядала так: Квитки на київський поїзд онлайн не продають, їх довелося купувати в касі. І саме в той день, коли ми їхали, у поляків зависла система, і дівчина в касі продала нам квитки без місць, тому що їй просто не показувала система, які з них вже зайняті. Нам сказали звернутися до кондукторам в поїзді, і докупити місця. А кондуктори в поїзді хто? Правильно, українці. І що сказав нам начальник поїзду? «Місця я вам продати не можу, робіть що хочете, можете чекати, поки у них запрацює система (до наступного поїзда, а може і до завтра)». Таких як ми, було чоловік 9. Врешті-решт, забрав він нас, розсадив на рандомні місця, але настрій вже був істотно зіпсований.

З Києва тато забирав нас машиною. Чи варто розповідати про те, які в Україні дороги? Гаразд, це все ще дурниці. Народ, хто їздить часто, скільки там уже роблять той міст в Зеленьках (на трасі Київ-Кривий Ріг)? Один коротенький міст доводиться об'їжджати близько 60 кілометрів. Та що тут Зеленьки? Криворіжці в курсі, що міст біля Автовокзалу (довжиною в метрів 50, напевно?) ремонтують вже більше року.

Пригадую, що коли у мене в лютому гостювали батьки, у нас на околиці Щецина почали будувати склад Амазону. Десь в квітні-травні біля нього почали переробляти дорогу. Раніше там була просто додаткова смуга вліво для з'їзду на берлінську трасу, а зараз там організовано круговий рух, і не зі звичайним кільцем, а «кільцем» в формі вісімки. Кільце, і дорогу навколо нього робили місяці три. Три місяці. Три. А на автовокзалі в Кривому Розі 50 метрів мосту роблять вже більше року.

Повертаючись в Україну. Коли в Кривому Розі нам довелося скористатися громадським транспортом, і мій мужчина запитав, чи існує розклад, то на відповідь «Ні» сказав, що якби він був там один, то чекати трамвай більше 20 хвилин без розкладу його б розлютило.

А люди в Україні - це взагалі окрема тема. Коли, нарешті, люди почнуть любити те, що вони роблять? Або хоча б зможуть прикинутися, що люблять, і з повагою ставитися до своїх клієнтів. Неважливо, працюєш ти на себе, або ти найманий співробітник, повагу ніхто не відміняв. На Новій пошті мене вже не раз обслуговувала панянка, яка ну просто хамка. При чому, кільки разів я приходила і ставала до інших консультантів, але мені все ж доводилося йти до неї, тому що інші були зайняті. Я вже два рази залишала відгук на сайті компанії, про те, що дівчина кричить, сперечається, розпалює конфлікти, один раз ледь не кинула мені мій паспорт в обличчя. Нова пошта, коли Аліна Оліяр з 14 відділення в Кривому Розі, нарешті, буде звільнена?

Стосовно людей, я навіть не хочу обговорювати, як люди звинувачують у всіх бідах державу, а самі і дупою не ворухнуть, щоб щось поміняти. Я, знаєте, завжди була проти безвізу. І хоч його вже, на жаль, і запровадили, я все ще проти. Люди, які можуть дозволити собі подорожувати, подорожували і з візами. А з безвізом тепер вся українська бидлота натовпами повалила до сусідніх країн і повезла з собою свій гнилий менталітет. Я скажу чесно, коли я чую десь українську / російську мову, я прикидаюся, що я не розумію. Від наших людей хочеться триматися подалі.

Про дороги сказала, про людей теж, тепер я буду говорити про людей на дорогах. Перша претензія до міських служб: як ви самі їздите ввечері / вночі по таких темних дорогах (мова про Кривий Ріг)? Кілька разів, коли я ризикнула сісти за кермо татових Жигулів, я ані разу не їхала після заходу сонця. Страшно. А знаєте чому? А раптом хтось буде бігти через дорогу? Народ, мені відверто здалося, що люди або хочуть швидше на той світ відправитися, або вважають, що у них 9 життів. Бігати через 4-х або навіть 6-ти смугову дорогу в 15 метрах від зебри або світлофора – для українців це норма. А ще дітей маленьких тягнуть за собою. А потім в новинах читаю: «Дитина переходила дорогу в недозволеному місці, і її збила машина». І в коментарях: «Ну це ж дитина! Їй же лише 10 років, хто його зна, що їй до голови прийшло! ». Фу, бридко. А з кого тій дитині брати приклад? Люди, ну ви ж бачите, що вулиці погано освітлюються, а якщо ще дощ або туман ?! Автомобіль, що їде зі швидкістю визначених 60 км / год, не встигне загальмувати. Навіщо ставити під загрозу своє життя і свободу водія? Чому ви навчаєте дітей? Я говорю і як водій, і як пішохід: схаменіться, поки вас ніхто не збив!

Ви не подумайте, що я на боці водіїв. Ні. Я просто закликаю людей користуватися мізками. Я ось сама недавно спокійно переходила дорогу на зелене світло, переді мною йшла жіночка, а з правого боку мінівен летів так, що вона аж зупинилася, щоб його пропустити (нагадаю, нам був зелений). Пригальмував все-таки. Я коли дорогу перейшла, машинам ще секунд 10 червоного залишалося, так цей придурок зірвався, і на червоний далі полетів.

Ви, звичайно, заперечите, мовляв, що, в Європі так не буває? Буває. За три роки, що я живу в Європі, бачила подібні випадки. Але слухайте, в такій кількості, як це відбувається в Україні – це вже патологія.

Інша ситуація. Мій батько – інвалід третьої групи. На машині у нього відповідна наклейка. І кожен раз, коли ми під'їжджали до супермаркету, щоб запаркуватися на призначеному йому місці, у мене складалося враження, що навколо одні інваліди на дорогих ауді, бмв і тд. Сумно, що їх ніхто не штрафує. Я читала, що в Україні вже почали з'являтися ці чудові таблички «Ти правда хочеш бути на моєму місці?» Ставте їх на всі парковки!

Знову ж, закликаючи міські служби. У всіх країнах Європи світлофори організовані так, що в певний момент для всіх учасників дорожнього руху приблизно 3 секунди горить червоне світло. Щоб той, хто не встиг доїхати, доїхав, а той, хто не встиг дійти, дійшов. А що я в Кривому Розі спостерігала (не знаю, як в інших містах)? Пішоходу ще горить зелений, а машинам вже запалюється жовтий, а у нас же всі поспішають – всім треба на жовтий. Зробіть нормальні світлофори, і знаки з підсвіткою (їх же вночі взагалі не видно)! Мабуть і буде менше аварій.

Звісно, це ще далеко не кінець, і дуже скоро з’явиться друга частина цього оповідання. А поки що, дякую всім, хто читає! До зустрічі!